Наталя Забіла               ЗАЙЧИКОВА ХАТКА

Оселились біля річки сірий зайчик та лисичка.  Зайчик —в хатці луб’яній,  а лисичка — в крижаній. Ось постукала в віконця тепла сонячна весна, і, розтанула на сонці біла хатка крижана.  Почала лиса зітхати: — Як я житиму без хати?  Зараз зайця прожену  й влізу в хатку луб’яну!

Де вже зайчику малому суперечить хижаку!  Довелось тікати з дому бідолашному звірку.  А лисиця та хвостата влізла в зайчикову хату і в хатинці луб’яній оселилась, як в своїй. Пострибав по лісі зайчик, сірий зайчик-побігайчик, сльози річкою ллючи: страшно в лісі уночі!

Раптом вовк іде до нього та й питає:— Що таке?  Мабуть, в зайчика малого лихо трапилось тяжке?  — Ой, мене прогнала з хати  люта злодійка хвостата!  Ой, куди ж тепер піду?..  Де я захисток знайду?.. — Годі, годі, зайчик, плакать, витри слізоньки свої. Знаю я цю розбишаку, зараз вижену її! Підійшли вони до хати, вовк гарчить: — Ану, хвостата! Забирайся звідсіля! — А лисиця відмовля:

— От як скочу, як підскочу — полетить від тебе клоччя, на шматочки роздеру
ще й на порох розітру! Вовк злякався – та й тікати! А зайча пішло вночі
знову захисту шукати, сльози річкою ллючи.

Враз ведмідь іде до нього та й питає: — Що таке? Мабуть, в зайчика малого лихо трапилось тяжке? — Ой, мене прогнала з хати люта злодійка хвостата! Ой, куди ж тепер піду?.. Де я захисток знайду?..— Годі, годі, зайчик, плакать, витри слізоньки свої. Знаю я цю розбишаку, зараз вижену її!

Підійшли вони до хати. — Геть! — загримав волохатий. Забирайся звідсіля! —
А лисиця відмовля: — От як скочу, як підскочу — полетить із тебе клоччя,
на шматочки роздеру ще й на порох розітру! Як почув ведмідь цю мову — враз сховався у кущі, і побрів наш зайчик знову, сльози річкою ллючи.

Стріла зайчика собака, розпитала що та як. — Годі, — каже, — годі плакать, не боюсь я розбишак! Підійшла й вона до хати, загарчала: — Геть, хвостата! Забирайся звідсіля!  А лисиця відмовля: — От як скочу, як підскочу
полетить від тебе клоччя, на шматочки роздеру ще й на порох розітру! Утекла й собака зразу. А зайчатко уночі знов побігло, від образи сльози річкою ллючи.

Враз іде назустріч півник, гострі шпори на ногах.— Що з тобою? Дуже дивно
зайця бачити в сльозах! — Ой, мене прогнала з хати люта злодійка хвостата!
Ой, куди ж тепер піду?.. Де я захисток знайду?..  Що ж, провчу я розбишаку!
– Де вже, півничок, тобі?! Вовк, ведмедик і собака відступились в боротьбі…

— Ну, за мене  не страшися! Сам побачиш,- от ходім!  Вийшли друзі на узлісся, де стояв зайчатин дім. Місяць виглянув з-за хмари. Півник крилами ударив. — Годі спать, — ку-ку-рі-ку! — на чужім пуховику!

Вмить лиса продерла очі. — Хто там ходить по двору? От як скочу, як підскочу — на шматочки роздеру! Не злякався півник смілий та на ґанок як стрибне. — Забирайся, поки ціла! Не дратуй, гляди, мене! Відкида лиса запори, бачить: півник-молодець, гострий дзьоб, сталеві шпори ще й червоний гребінець. Тут лиса аж закрутилась: — Я хороша! Я не зла!  Я з зайчатком не сварилась, по-сусідському жила!.. А сама — мерщій на ґанок, та— по східцях, та — у ліс!  І зустрінув зайчик ранок знов веселий, як колись.